А+ Збільшити шрифт

А- Зменшити шрифт

Літературний конкурс патріотичної тематики «Мужність і відвага крізь покоління»

опубліковано: 27 квітня 2020 оновлено: 06 травня 2020


ПРИСВЯТА МОЇМ ПРАДІДАМ

Братам  Миколаю та Володимиру Захаркіну, які загинули в 1942році в боях за Батьківщину

У долині, на могилі,
Вітер квіти колихав,
В земляних долонях  вогких
Молодий солдат лежав.
 
Металевий стовп, маленький,
Його сон оберігав,
У траві, цвіркун на скрипці
У мінорі пісні грав.

Щоб земля жила у мирі,
На кордоні воїн став,
Під холодним  сірим дулом
Голову свою поклав.

А у чистім, синім небі
Білий журавель літав
І крилом легким прозорим
Слово «вічність» малював.
 
Вічність в славі, хто за друзів
Молоде життя віддав.
Вищий подвиг!
Після бою  янгол душі забирав…
 
У долині,  на могилі,
Вітер квіти колихав,
У траві цвіркун на скрипці
Для солдата пісні грав…

 

Ганна Білецька, 13років, літературний гурток «Ліра» ЦДЮТ «Терноцвіт»



Лист з минулого у пам’ять для нащадків

 

Скільки існує світ – стільки і існують війни. Світ ділили, переділяли, знову ділили… Різні часи, різні масштаби, різна зброя та лишалася суть. Адже, так чи інакше, війна – це лихо, бо страждають прості люди, плачуть матері і вдови, зростають сиротами діти.

Найбільшим лихом ХХ століття була для України, як і для багатьох інших країн світу, Друга світова війна. Не лишилося жодної сім’ї чи дому, куди б не завітала та страшна чума, чи хто б просто лишався байдужим. На захист рідного краю йшли всі: і молоді хлопці, і дорослі чоловіки, навіть дівчата - ставали на захист рідної землі. Не лишилися байдужими і мої пращури.

Я добре пам’ятаю розповіді мого діда про його тата й маму, яким ще дітьми довелося пізнати гіркоту воєнного лихоліття. Та в силу свого безтурботного дитинства, я ніколи не розумів серйозності тих розповідей. Мені вони завжди видавалися такими героїчними та неможливими, навіть нереальними, ніби казки. Казки, вигадані дорослими про супергероїв тих часів. Та з часом, все більше і більше ці історії втрачали ту уявну казковість, яку малювала раніше моя дитяча уява.

 А минулого року, після переїзду, коли мама розбирала старі фотоальбоми, із одного випав старенький геть пожовклий конверт. Мама, піднявши його, обережно відкрила, стала читати, а потім тихенько притулила до грудей і прошепотіла: «Дякую». Конверт був без підпису і мені стало цікаво, що ж то за лист. Я взяв конверт до рук, мені аж серце затремтіло – я тримав старий лист  жовто-коричневого кольору, від часу з ледь видними літерами, написаними технічним олівцем 21 червня 1944 року: «Добрий день, моя дружина Вустя і дітки мої Коля, Юля, Альоша, а Петьку я не згадую, бо знаю, що він знаходиться в армії. Я отримав від нього листа, якого передаю вам. Передаю вам палкий привіт, повідомляю, що я живий, здоровий. Дуже скучаю за вами усіма, особливо за Альошею. Згадую вас кожного дня і кожної миті. Листи ваші отримую. І радий, що у вас все добре. Напишіть, як там Олексій Петрович, чи не хворий, він мені кожної ночі сниться. Поки все. До побачення. Я вас всіх люблю.»

Дочитавши того листа, мені так стало гірко та водночас соромно за те, що я так зухвало й по - дитячому нерозумно споглядав за урочистостями біля районного монументу Великій Перемозі.  Так, ніби це мене не стосується, це не моя історія. А ні! Стосується! Адже, мої рідні прапрабабуся і прапрадідусь пройшли крізь пекло тих лихоліть і їм, тоді ще зовсім малим дітям, довелося пізнати горе концтаборів, гіркоту втрати батьків. Та все ж знайти мужність, героїзм та відвагу прийняти те все, боротися і перемогти.

Так, давним-давно зарубцювалися рани війни. Але не слабшає біль утрати у нашого народу. Обеліски, пам’ятники, братські могили, вулиці і площі, названі на честь переможців - навічно зберігатимуть у нашій пам’яті подвиг доблесних солдатів. 9 Травня завжди буде святом весни та символом Перемоги. У ті весняні дні, коли усе буяло і кипіло у цвіту, закінчився великий переможний  шлях, здобутий багатьма жертвами.

І наш святий обов’язок – завжди пам’ятати про тих, кого немає поряд із нами, хто загинув на війні за мир і свободу.

 

 Приходько Герман, гурток  «Юні журналісти» КПНЗ ЦДЮТ «Терноцвіт» КМР



 

Присвята дідусеві

 

Війна … Ще й досі сльози на очах!
Це біль і смуток, справжній жах.
Коли не знаєш, чи залишишся живим,
Чого чекати від наступної години:
 
На полі темнім полягти в бою
Чи повернутися до рідної родини.
Ти був поранений, але не відступив!
 «За Батьківщину!» - закривши очі, шепотів.

Пройшов скрізь голод, розпач, біль.
Куди не глянь – одні руїни.
Але ти вистояв, героє мій,
Заради неньки Батьківщини!
 
 
Ти рідну землю боронив,
Щоб ворог лютий відступив!
За мужність, відданість, відвагу
Прийми від нас любов, повагу!

Михайло Казюлін, 10 років, ЦДЮТ «Терноцвіт», гурток «Лідер»


 

Валерія Мяленко,  13 років, учениця КЗШ№42 

ВДЯЧНІСТЬ 

Одягаю сорочку біленьку 
І гвоздики беру в кулачок. 
Я крокую собі помаленьку 
Серед наших зелен вуличок.
 
Я іду не до школи, не в гості,
Поспішаю віддати уклін
Тим стареньким героям, що місто
Захистили у часі страшнім.
 
Коли люта війна руйнувала
І будинок, й родину, і сад,
На жорстокий двобій з нею стали.
Оглянувся хоч хтось з них назад?
 
Ні. Маршували вперед вони сміло,
Перемогу несли на плечах,
Для онуків – щоб сонце світило,
Щоб щасливий нащадків був шлях.
 
Тож візьмемо пошану і квіти,
Понесемо героям у дар,
Пам’ятають про подвиг їх діти,
У серцях наших вдячності жар.



ПАМ’ЯТАТИ ІСТОРІЮ – МАТИ МАЙБУТНЄ!» (до 75-ої річниці Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні (1939-1945 роки
Мужність і відвага героїв Другої світової війти передається крізь покоління!
В своїх  поетичних рядках Валерія Мяленко, учениця КЗШ№42, висловила вдячність всім учасникам війни за героїчний подвиг, який вони здійснили в ім’я миру на землі, в ім’я щасливого майбутнього покоління дітей, онуків, правнуків…
Хто пам’ятає минуле, той матиме майбутнє! Запрошуємо всіх  небайдужих до участі в ПАТРІОТИЧНОМУ ЧЕЛЕНДЖІ «Пам’ятати  історію – мати майбутнє!».



 

Аліна Ігнатьєва , учениця 11 класу КЗШ№61

 

ПОГЛЯД У ВІЧНІСТЬ

Тихенькі двори на вулиці, яка  носила ім’я Миколи Решетняка, з самого дитинства дивували мене своєю  стійкою  атмосферою спокою. Ще маленькою мені здавалося, що саме тут Новий рік зустрічається веселіше, весна приходить найраніше, а літо найніжніше співає колискові.

І ось одного дня, моєї десятої осені, бабуся перегортала сторінки якоїсь старенької книжки, а я слухняно сиділа поруч, роздивляючись портрети невідомих на той час мені людей. Мій погляд впав на малюнок зовсім юного, але з дорослим (та не для свого віку розумним) поглядом  хлопця. Я зацікавлено підняла очі до бабуні, немов вимагала чогось потаємного, важливого, її розповіді.

«Це було давно, та для мене немов учора. Його ім’я Микола Решетняк. Саме так названа наша вулиця», – говорить бабуся, а я відчуваю, що моє бажання знати більше про цього хлопчика тільки зростає.

Він був зовсім молодим, коли наступаючими німецькими військами був захоплений Кривий Ріг. На окупованих територіях залишилося багато жителів, які не встигли евакуюватися. Серед решти був Микола Решетняк, що навчався в криворізькій  середній школі № 15.

З перших місяців окупації 16-річний комсомолець організував навколо себе групу зі своїх шкільних друзів, в складі семи чоловік. Організація займалася прийомом по радіо і поширенням інформації з фронтів, написанням і розклеюванням листівок, шкідництвом в німецьких радіомайстернях, виведенням з ладу рацій, готувалася до збройного повстання.

У школі Решетняк та його друг були радіоаматорами, відвідували шкільний радіо гурток, після початку підпільної діяльності їм знадобилися отримані знання. Восени 1942 року хлопцями був зібраний перший триламповий радіоприймач, на який вони почали приймати зведення та переписувати  їх від руки і розклеювати по місту.

Група починає замислюватися про свою друкарню. Однією ніччю вони знаходять  напівзруйнований вагон з друкарським обладнанням, що стояв в залізничному тупику, і беруть все необхідне. Тепер у підпільників була примітивна друкарня, яку поставили на квартирі у Решетняка. Починається регулярний випуск антифашистських листівок із закликами  населення  до боротьби проти німецьких загарбників. Перша листівка була з попередженням поліцаїв  про неминучу відповідальність за звіряче ставлення і утиск гірників.

Щоб убезпечити себе від відправки на примусові роботи до Німеччини, спочатку комсомольці пішли працювати в аграрну школу, потім стали працювати в радіомайстерні німецької групи військ «Південь», так званий парк зв'язку армійської групи, на території заводу «Криворіжсталь». Можливість шкодити ворогам розширилася. Хлопці працювали в ремонтному цеху, а дівчата в телефонному відділенні, яке було в сусідньому бараку. Нутрощі рацій піддавалися впливу соляної кислоти і виходили з ладу вже на фронті.

Але 17 серпня 1943 року  всіх членів організації заарештували, місяць підпільників допитували і катували. 16 вересня 1943 року суд засудив до розстрілу Решетняка та інших його побратимів.

У кімнаті зростає тиша, й лише торохтіння старенького годинника наважується її порушити. Мені було прикро за таку страшну долю такого сильного й мужнього хлопчика. Його життя закінчилося несправедливо, тяжко й боляче. Він і його маленька команда розплатилася за те, що усіма силами допомагала народові, за те, що були мужніми й думали про свою націю й рідний край.

Але приємно знати, що пам'ять про нього на теперішній час ще жива. Що вона і його стійкість, велич й досі блукають зиґзаґами стареньких дворів моєї рідної вулиця, де кожен будинок носить горде і пам’ятне ім’я: «Микола Решетняк». 


ВУЛИЦЯ, НА ЯКІЙ Я ЖИВУ

 

Василь Люльченко, учень 7-А класу КЗШ №42,

Я – житель Кривого Рогу і пишаюся цим, бо моє місто унікальне. Це місто довжиною в життя, сталеве серце України. Саме мій рідний край забезпечує залізною рудою всю країну.

І саме тут, в Кривому Розі, є затишні вулиці, назви яких не дозволяють забути трагічні та славетні часи в історії моєї країни та мого міста. Одна з таких вулиць – це вулиця, на якій я народився і живу зараз. Вона названа на честь наймолодшого героя Другої світової війни – Валі Котика.

Звичайний хлопчик, що народився 11 лютого 1930 року, в селі Хмелівка Шепетівського району, Хмельницької області. Вчився в школі № 4 міста Шепетівки. Під час окупації Шепетівки, Валентин вступив до партизанського загону.

Історична довідка: «16 лютого 1944 року під час виконання завдання у місті Заславі, був легко поранений та на наступний день відправлений разом із своєю матір'ю на лікування до партизанського шпиталю у Стриганах. Біля міста потрапив під німецький авіаналіт, під час якого загинув від вибуху бомби. Був похований разом з іншими партизанами у братській могилі в селі Плужне».

Йому було всього 14 років. Стільки ж, скільки зараз мені.

Кожного разу, називаючи свою адресу, я згадую цього відважного хлопчика – мого ровесника, і думаю, а чи зміг би я так самовіддано та відважно боротись за свободу своєї країни?

Валя Котик був нагороджений орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня, медаллю «Партизан Вітчизняної війни» 2-го ступеня. У 1958 році Валю Котика посмертно присвоїли звання «Герой Радянського Союзу». Перед школою, в якій він вчився, йому встановлено пам'ятник.

У нашому місті немає пам’ятника Валі Котику, але є моя рідна затишна вулиця, що буде завжди нагадувати про відвагу, хоробрість та самовідданість молодого хлопця Батьківщині.